Невпинно біжать роки. Все далі у небуття відходить страшна трагедія ХХ століття  - Друга Світова війна. Вона, як і будь-яка війна, не пройшла безслідно, а залишила величезну рану на грудях нашого народу. Кажуть, тільки час лікує рани, але ця, мабуть, надто глибока й страшна, щоб загоїтися за піввіку.

21 січня минуло 70 років від того трагічного дня, як полум’яним  язиком пройшлися німецькі фашисти по селу .Опівдні  великий загін карателів оточив Велику Гнійницю. Есесівські головорізи розпочали полювання на людей. Вони вривались у хати, виганяли на вулицю напівроздягнутих жінок, дітей і стариків. Хто не корився чи намагався втекти, тих розстрілювали на місці. В центрі села чоловіків посадили на грузовики й відправили на каторжні роботи до Німеччини, а жінок, дітей, стариків загнали до хати Лукерії Нікітіної, забили двері, облили будинок бензином і запалили.

Того січневого дня 27 жителів села загинули у вогні і від куль, фашисти спалили 240 хат і всі громадські будівлі, крім школи, колгоспного будинку та 10 хат.

Ми пам’ятаємо  і вшановуємо пам’ять наших односельчан, які загинули у фашистському полум’ї  та від ворожих куль. Вони загинули аби їх нащадки жили під мирним небом.

Сьогодні  учні, працівники школи, жителі села зібралися аби пом’янути загиблих  у сільській церкві. Далі пройшли ходою до пам’ятника односельчанам, полеглим у Великій Вітчизняній війні, де провели мітинг-реквієм.  Перед присутніми виступили сільський голова Степанюк Надія Андріївна, директор школи Шарко Роман Іванович, голова ради ветеранів села Пілик Марія Олександрівна, які у своїх виступах ще раз згадали ті страшні часи. Наприкінці мітингу хвилиною мовчання було вшановано усіх, хто загинув того січневого морозного дня, та покладено квіти до пам’ятного знаку, який стоїть на місці спаленої хати.

        Дата ця вічною скорботою озиватиметься у долях усіх нинішніх і майбутніх жителів села, відлунюватиме щороку у серцях і пам’яті гіркотою і печаллю:

Все пам’ятати мусимо, нічого не маємо права забути.